Андрей Шептицький (1865–1944 рр.) – видатний український церковний, культурний і громадський діяч. Митрополит Андрей 43 роки очолював Українську греко-католицьку церкву (1901–1944 рр.).
На час його керівництва УГКЦ відбулися переломні події української і світової історії: Перша і Друга світові війни, Українська революція 1917–1921 рр., польсько-українська війна 1918–1919 рр., Голодомор 1932–1933 рр., Голокост, дві радянські окупації (1939–1941 рр. і з 1944 р.), німецька окупація (1941–1944 рр.). Проте, завдяки зусиллям, які Митрополит докладав для консолідації і захисту своїх вірян і українців загалом, Греко-католицька церква досягла свого найбільшого розквіту й авторитету в суспільстві й світі.
Щоб зрозуміти виключно великий і чесно зароблений авторитет Митрополита як особистості в народі, звернемося до оцінки з такого пристрасного і визначально ворожого всьому українському джерела як спецслужби СРСР. У грудні 1940 р. у цілком таємній біографічній довідці НКВС за підписом начальника Львівського обласного управління Сергієнка (виконавець документу – якійсь Баранов) його українська патріотична громадська діяльність оцінена так: «Вибрана Шептицьким лінія колосально [керівний чекістський редактор, пам’ятаючи для кого готується довідка, закреслив це слово і зверху написав «значно»] підняла його авторитет серед українського населення не тільки як духовного владики [два останніх слова теж закреслені і замінені на «керівника церкви»], але і як борця за «Самостійну Україну».
Його особистий вплив на розвиток української нації, виборення у 1991 р. власної незалежної держави і сучасного руху до свободи й демократії за світовими стандартами наше суспільство тільки починає осмислювати і розуміти…
Досягнення Андрея Шептицького ґрунтуються на особистих якостях успішного керівника. Привернемо увагу до деяких з них, не претендуючи на вичерпність характеристик і висновків.
ОСОБИСТА СКРОМНІСТЬ
Походив з давнього українського роду, який наприкінці 18 століття полонізувався. Граф. Даний від народження високий соціальний статус і всі посади, на яких він перебував, показали його особисту скромність, відсутність, як прийнято у нас говорити, «барства» і відчуття власної значущості й зверхності до людей. На відміну від більшості світських і церковних керівників різного рівня у світі, був байдужий до матеріальних багатств, символів і способу життя у розкоші. Водночас був позбавлений бажання грати у публічне, «показушне» життя в бідності. Тобто був самим собою, за що його дуже цінили.
ОСВІТА
Андрей Шептицький отримав наукові ступені доктора права (1886 р.), доктора теології і доктора філософії (1896 р.) Він добре навчався і набуті знання стали міцним ґрунтом для його досягнень як мислителя, духового, церковного, громадського лідера. Отже, прагнення до знань і навчання були його внутрішньою потребою. До речі, це допомагало йому вчасно адаптуватися у світі, який дуже швидко змінювався у 20-му столітті.
СУЧАСНИЙ
У вже згаданій раніше чекістській довідці відмічено між іншим: «Досить сильний вплив в антирадянському дусі Шептицький справляв і продовжує справляти на українську молодь». Іншими словами, він має реальний і довготривалий авторитет серед молоді, яка природно завжди тягнеться за новим. Не підігруючи їм, будучи самим собою, владика був сучасним і притягував до себе нові генерації українців впродовж понад 40 років!
РОЗУМІННЯ ЛЮДЕЙ. ВМІЛА КАДРОВА ПОЛІТИКА
Для будь-якого керівника кадрова політика є ключовою. Підбір своєї команди (соратників) у найближче оточення і на місцях має життєве значення, інакше всі плани його діяльності приречені на поразку. У цьому Андрей Шептицький був неперевершений.
Тестом на успішність кадрової політики Митрополита були держави-окупанти України. І серед них справжнім злим генієм став комуністичний тоталітарний режим СРСР, збагачений багатовіковим досвідом «поділяй і володарюй» Московського князівства, Московського царства, Російської імперії.
Спроби чекістів, які спиралися на всю міць радянської імперії, розколоти його оточення і діячів на місцях, навербувати собі агентів серед реально впливових діячів УГКЦ з метою скомпрометувати, морально знищити владику і саму церкву в очах вірян і народу, виявилися марними.
Саме тому спецслужбам і органам влади СРСР прийшлося діяти надзвичайно брутально і спиратися здебільшого на репресії. Після смерті А. Шептицького 1 листопада 1944 р. митрополію очолив Йосиф Сліпий, який гідно витримав усі радянські репресії, успішно продовжив справу свого попередника. На псевдособорі у Львові 8-10 березня 1946 р., який за сценарієм чекістів повинен був переконливо сприяти знищенню УГКЦ, оголосивши її саморозпуск, не було жодного єпископа! Жменька зламаних священиків визначально не могла ані юридично, ані морально, оформити ліквідацію церкви.
З розвалом комуністичної імперії наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років УГКЦ вийшла з підпілля і є однією з поважних, впливових релігійних конфесій в незалежній Україні. Оце і є результати блискучої кадрової політики Андрея Шептицького, яку він проводив впродовж понад 40 років.
ОСОБИСТИЙ ПРИКЛАД МУЖНОСТІ, СТІЙКОСТІ
Всі успішні керівники, особливо військові, підтвердять, що особистий приклад мужності, стійкості, послідовності, єдності слова і діла – ключ до роботи з людьми. У цьому постать Андрея Шептицького є просто хрестоматійним прикладом.
Кілька фактів. Так, під час Першої світової війни після зайняття Галичини військами Російської імперії відмовився рятуватися, евакуюватися у глиб Австро-Угорської імперії, рішуче відмовився зректися греко-католицького обряду, за що і був депортований російською окупаційною владою до Курська у заслання. Там поводив себе гідно і сприйняв цю життєву обставину як привід проведення уніатських ідей у Росії. До речі, після лютневої революції 1917 р., повертався до Львова через Київ, де виступив на засіданні Української Центральної Ради, палко підтримав Українську революцію.
Так само залишився з вірянами, народом після зайняття Львова у 1918 р. польськими військами. Не ховав своєї української позиції, опікувався українськими військовополоненими, боронив українську справу на західноукраїнських землях під Польщею.
А. Шептицький достовірно і повно знав, чого треба чекати від комуністичного тоталітарного режиму СРСР. У 1920–1930-ті роки він послідовно публічно викривав більшовицьку політику, засудив Голодомор. Проте, у вересні 1939 р. відмовся рятуватися, коли Червона армія окупувала Західну Україну. У 1944 р. також залишився разом із своїм народом, коли знову прийшла радянська влада.
У 1941–1942 р. він був єдиним в окупованій нацистами Європі вищим церковним ієрархом, що публічно (!) засудив їхні злочини масових вбивств цивільного населення, винищення євреїв. Його Послання «Не убий» від 21 листопада 1942 р. стало легендою громадянської мужності церковного діяча під час світової тотальної війни. Владико писав: «Людина, що проливає неповинну кров свого ворога, політичного противника, є таким самим чоловіковбивником як людина, що це робить для грабунку, і так само заслуговує на Божу кару і клятву Церкви». Мало того, Митрополит врятував життя понад 200 євреям.
Таких фактів можна називати ще й ще…
ТОЛЕРАНТНІСТЬ. ВІДСУТНІСТЬ КСЕНОФОБІЇ
Важливою рисою успішного керівника, яким був А. Шептицький, його толерантність, відсутність ксенофобії. Це стосується ставлення до інших народів, релігійних конфесій, різного роду опонентів. Захист і рятування ним разом із іншими церковним діячами УГКЦ євреїв (їх переховували у монастирях і навіть у митрополичій резиденції!) у безумний і кривавий час – наочний приклад.
На перший погляд парадоксальною для Митрополита Греко-католицької церкви є його висловлювання, що можна переходити з однієї релігійної конфесії до іншої. Але тільки за однієї жорсткої умови: той, хто на це зважився, повинен не мати жодної особистої вигоди від такого кроку: кар’єрної, політичної, суспільної, матеріальної, моральної і … духовної. Здогадайтеся, чому?
Для керівної еліти України і всіх тих, хто ставить за мету стати провідниками, управлінцями, життя і діяльність, творчість Андрея Шептицького є взірцем, прикладом для наслідування. Наближення до такого ідеалу крок за кроком – це вже успіх для тих, хто бажає керувати людьми.
Сергій Бутко, Український інститут національної пам’яті
